28/10/2025
Коли стоматолог стає психологом
Коли доля підсовує тобі не просто пацієнта — а урок. Важкий, живий, болючий.
Пацієнтка відвідала наш заклад вперше. Сіла в крісло — напружена, мов струна. Але це звично: хто не боїться стоматолога? Я сам, коли сідаю в чуже крісло, ловлю тінь страху.
Запитую — що болить, що турбує? відповідає. Дивлюся: невелика каріозна порожнина на 35-му зубі, поверхнева, реагує спокійно. Думаю — звичайний прийом.
Та розмова бере інший напрямок.
Поступово у її голосі — напруга, у погляді — тривога. Виявляється, під час попереднього лікування їй робили мандибулярну анестезію септонестом з адреналіном. Тоді, за її словами, вона задихалась і думала, що помирає.
Страх смерті в кріслі — ось її справжній біль.
Істерика наростає. Пропоную корвалол — щоб заспокоїтись. У відповідь — обвинувачення: «Ви даєте мені наркотики!»
Пояснюю: треба зробити алергопроби.
У відповідь — ще більший сплеск. «Це ж додаткові витрати! У мене немає часу, я їду до Хорватії!»
Вимагає: «Робіть септонест з адреналіном, мені казали, що можна!»
Між словами раптом зривається інше — про нічний обстріл, про паніку, про те, що ми, мовляв, не розуміємо, через що вона пройшла.
І я розумію.
Переді мною не просто пацієнтка — переді мною людина, яку війна розламала зсередини.
Пояснюю, що рішення приймаю я — так велить професія.
Істерика зростає.
Бачу явні ознаки посттравматичного стресового розладу.
Пропоную варіанти: або алергопроби, або лікування без анестезії.
Внутрішній голос бурчить: «Відпусти її, хай іде».
Інша думка: «Допоможи».
Вибираю допомогу. Мабуть, даремно.
Вона погоджується лікувати без анестезії.
Починаю препарування.
Напруга в повітрі така, що чути, як тремтить дихання. Кожен мій рух — на межі між болем і зривом.
Та порожнина виявилася невеликою.
Жартами, відволіканнями вдається завершити препарування. Пацієнтка все ще на взводі, нервова система збуджена. Але назад дороги немає — зуб відкритий, треба ставити пломбу.
Роблю свою справу.
Кожен етап супроводжується її напругою, обвинуваченнями, докорами.
Та я тримаюсь — я лікар, і мушу бути спокійнішим за біль.
Нарешті — останній штрих. Пломба стоїть.
Робота зроблена.
Після всього пережитого — це майже диво.
Я видихнув.
Для мене це — маленька перемога здорового глузду.
А потім — холодний душ.
Через кілька годин у Google з’являється відгук: «Садист, вона страждала». Написав її друг.
Три дні підвищеного тиску, безсоння, важкі думки. Так буває, коли намагаєшся робити добро.
---
Висновок лікаря
В Україні дедалі більше людей із ПТСР.
Війна змінює все — навіть стоматологію.
Страх смерті, підсвідомий біль, недовіра — усе це тепер приходить у кабінет разом із пацієнтом.
Іноді здається, що сьогодні стоматолог має бути не лише лікарем, а й психологом, священиком, другом.
Бо кожен прийом — це вже не просто лікування.
